У Ватикану є власна багатовікова стратегія щодо Москви, відома у дипломатії як Ostpolitik (Східна політика Ватикану). Її головна суть — утримання релігійного діалогу з Московською православною Церквою (“РПЦ”) та кремлем за будь-яку ціну, часто в ущерб інтересам України чи Греко-католицької Церкви. [1, 2, 3, 4]
У 1991 році та в подальші роки розпаду СРСР Ватикан демонстрував чіткі факти дипломатичної обережності та підігрування Москві:
-
Штучне затягування визнання незалежності України — Ватикан, який мав би першим підтримати відновлення прав мільйонів українських католиків, зайняв вичікувальну позицію. Рontifex maximus Іван Павло ІІ офіційно визнав незалежність України лише 30 січня 1992 року. Ватикан чекав більше двох місяців після грудневого референдуму 1991 року. Вони свідомо не поспішали, доки Москва остаточно не змирилася з розпадом Союзу, аби не псувати відносини з кремлем та патріархом Олексієм II.
-
Заморожування статусу Патріархату для УГКЦ — у 1991 році мільйони українських греко-католиків вийшли з підпілля. Голова Церкви, кардинал Мирослав Іван Любачівський, повернувся до Львова. Українці масово просили Ватикан надати УГКЦ статус патріархату. Проте Ватикан категорично відмовив і блокує це рішення досі. Причина — офіційна Москва (“РПЦ” та МЗС РФ) заявила Ватикану, що створення українського католицького патріархату на «їхній канонічній території» розірве всі відносини між Римом і Москвою. Ватикан обрав Москву.
-
Політика «Екуменічного пріоритету» та Ватикансько-Московські таємні пакти — ще з 1960-х років (від Другого Ватиканського собору) між Ватиканом і Москвою діяла негласна домовленість: Рим не засуджує комунізм і радянський режим офіційно, а Москва дозволяє православним ієрархам брати участь у соборах. У 1991 році, коли СРСР руйнувався, Ватикан намагався зберегти цю архітектуру відносин безпосередньо з Москвою, розглядаючи республіки (зокрема Україну) лише як «зону геополітичного та релігійного впливу» Москви.
-
Сучасне продовження політики 1991 року — ця лінія Ватикану тягнеться безпосередньо до сьогоднішніх подій. Саме тому pontifex maximus Франциск у 2023 році закликав молодь “РФ” «не забувати про спадщину великої імперії Петра І та Катерини ІІ» (що викликало шок в Україні), і саме тому Ватикан постійно намагається збалансувати свої заяви під час війни, уникаючи прямого засудження Москви як абсолютного агресора. [3, 5, 6, 7, 8, 9] (за критику цього вбили І. Фаріон, нахабно, “щоб неповадно було”)
Офіційно зафіксованих фактів політичного чи дипломатичного тиску з боку Ватикану на керівництво України щодо захисту УПЦ (Московського патріархату) або “РПЦ” немає. Ватикан не висував ультиматумів, не погрожував розривом відносин чи блокуванням міжнародної допомоги. [10]
Проте Ватикан неодноразово висловлював публічну критику та дипломатичне занепокоєння через український закон про заборону релігійних організацій, пов’язаних із Москвою. [11, 12]
Офіційна позиція та заяви Ватикану
-
Заява Верховного жерця Януса (pontifex maximus) (серпень 2024 року): Після підписання в Україні закону № 8371 pontifex maximus Франциск публічно виступив проти обмежень. Він заявив, що «Церкви не можна чіпати», і висловив побоювання за свободу тих, хто молиться. Рontifex maximus наголосив, що людина не чинить зла просто тим, що молиться.
-
Принцип релігійної свободи: Дипломатія Ватикану традиційно виступає проти будь-яких законодавчих заборон релігійних інституцій. Вони вважають такі кроки небезпечним прецедентом обмеження свободи совісті.
-
Контакти з “РПЦ”: Представники московської Церкви, як-от митрополит Антоній, регулярно відвідують Ватикан. Вони використовують ці зустрічі, щоб скаржитися pontifex maximus на нібито «переслідування вірян» в Україні, намагаючись вплинути на позицію Ватикану. [12, 13, 14, 15, 16, 17]
Реакція України
Президент України Володимир Зеленський підтверджував наявність певного «впливу» та непорозуміння з боку релігійних інституцій Європи. Він зазначав, що Україні важливо посилювати роботу в інформаційному просторі та доносити до Ватикану, що закон спрямований не проти віри чи молитви, а проти впливу московитських спецслужб та московитської агентури всередині релігійних організацій. [12]
Таким чином, дії Ватикану є проявом його традиційної дипломатичної лінії захисту прав релігійних меншин, але вони не мають характеру жорсткого міждержавного тиску. [10, 12]
[10] https://www.rbc.ua
[12] https://glavcom.ua
[13] https://www.radiosvoboda.org
[14] https://glavcom.ua
[15] https://focus.ua
[16] https://ua.korrespondent.net
[17] https://24tv.ua